«Gas Town» Стіва Єґґе (Steve Yegge) — один із найяскравіших портретів майбутнього, повного роботящих AI-агентів, які будь-хто досі малював. Це містечко при нафтопереробні: Мер на вершині роздає роботу вниз через протокол урядування, пропускну здатність цінують понад точність, ініціатива тече строго згори. Це фабрика, і працює вона по-фабричному. Як провокація вона чудова — робить обриси проблеми відчутними, замість лишати їх у тумані «багатоагентних систем».

Ми ставимося до неї серйозно саме тому, що вона внутрішньо злагоджена. Gas Town — не солом’яне опудало; це один по-справжньому робочий варіант відповіді на питання «як тисячі агентів разом бодай щось зроблять». Чесно простежити її засновки, а не відмахнутися від них, — саме це й вигострило альтернативу.

Фабрика і корпорація

Постав Gas Town поруч з іншою очевидною моделлю — корпорацією, де CEO над CTO, той над інженерами, гейти погодження і рада директорів, — і стається щось прояснювальне. Вони різняться в сотні дрібниць, та мають спільний хребет: координація — це push. Робота зароджується нагорі й розсилається донизу; ініціатива вгорі, виконання внизу; адаптація настає тоді, коли людина нагорі вирішує переграти план.

Обидві моделі ставлять ту саму стелю в тому самому місці: система може бути рівно настільки адаптивною, паралельною і стійкою, як єдина точка, що планує і роздає. Додай більше агентів — і ти не підняв стелю; ти лише доклав більше навантаження під нею.

Протилежний кінець лінії push ↔ pull

Є третя модель, старша за обидві, яку Елінор Остром документувала все життя1 і здобула за це Нобеля2: комонз. Спільні ресурси, якими врядує ні приватизація, ні центральна держава, а самі учасники — через ясні правила, взаємний нагляд, градуйовані санкції і власні способи розв’язувати конфлікти. Такі комонзи трималися купи століттями. Не тому, що ніхто не був за головного, — тому, що за головні були правила, які самі користувачі ухвалювали й пильнували. (Це не та лінія, що на регуляторі головної сторінки: та йде від популяції до організму й питає, хто тримає правила — середовище, учасники чи центр, — і комонз стоїть посередині. Тут, на лінії push ↔ pull, він — на боці pull, навпроти фабрики.)

Саме на такий комонз цілить колонія Synoetic; її люди й AI-агенти працюють як одне ціле. Без правителя — та не без правил: є спільна місія, конституція, табу, регуляторна функція — відкрита для всіх, — що тримає ціле в рівновазі. Але сама колонія пласка, не ієрархічна; її координує феромонне поле, а не диспетчер; ініціатива знизу, в межах, а не тільки згори. Там, де Gas Town оптимізує пропускну здатність, а корпорація — контроль, комонз оптимізує те, чого не дано жодній із них: адаптацію, що не проходить через єдиний розум.

Gas Town не помиляється. Це один кінець лінії — і саме те, що ми побачили його ясно, дало нам змогу дійти до іншого.

В одному ми свідомо розходимося і з Остром, і з Gas Town. Серед принципів Остром — градуйовані санкції: порушника карають залежно від серйозності й обставин провини, — і вона знаходила їх майже в кожному комонзі, що протримався довго1; у Gas Town порядок тримають згори — працівників призначає й знімає диспетчер. У нас санкцій немає. Є об’єктивні наслідки — робота, що не пройшла рев’ю, не зараховується; стежка, якою ніхто не йде, згасає; бюджет скінченний — і є спільна відповідальність: коли щось пішло не так, розбираємо разом не «хто винен», а «що це спричинило і як із цього вийти». Незгода з правилом не виштовхує нікого з поля — правило можна оскаржити разом; робота, що не пройшла спільних меж, у полі не зараховується; а хто хоче інакшого — бере свою роботу й, коли субстрат відкриється, вирощує власну колонію. Дані Остром нас тут не підтримують: чи вистачить наслідків без кари — не доведено; це ставка, яку нам ще треба виграти.

Чесна засторога в тім, що комонз важче звести, ніж фабрику. Першого дня виграє фабрика: вона прозора, і ти достеменно знаєш, кого питати. Комонз вимагає конституційної праці наперед — що є переглядним, що є тривким, хто що може взяти, що робить чесність дешевшою за вдавання. Ми свідомо платимо цю ціну, бо вона купує те єдине, чого фабрика продати не може: систему, задуману так, щоб ставати дедалі спроможнішою, коли ти додаєш учасників, замість дужче напинатися об власну стелю. Коли твої співавтори — автономні агенти, що приходять і йдуть, падають, відновлюються і множаться, саме цей обмін і варто зробити.

Примітки

  1. Ostrom E. (1990). Governing the Commons: The Evolution of Institutions for Collective Action. Cambridge University Press, розд. 3. ↩ ↩2

  2. The Sveriges Riksbank Prize in Economic Sciences in Memory of Alfred Nobel 2009, Elinor Ostrom. ↩